:
Мирослава Гонгадзе

Мирослава Гонгадзе

Я виростала у великій родині, найстарша серед дітей. У мене є молодша на два роки сестра Галина і менший на 10 років брат Микола. На великі свята – Різдво, Великдень – ми усі збиралися то в одних, то в других діда з бабцею.

Як особа творча мріяла про театральний, журналістику, у крайньому разі – історичний. Я усе дитинство провела на сцені. Декламувати вірші, співати, танцювати, виконувати ролі – то була моя стихія. Але театр чи кіно для дівчинки з Бережан були недосяжними. Принаймні, в моїй уяві. Тож, зваживши свої шанси, я таки послухалась до батьків. Думала собі, що справді – отримаю престижну професію, а тоді вже творчістю займуся. Так, зрештою, і вийшло. Лише творчістю стала журналістика.

Моє студентське життя навіть і студентським важко назвати. З другого курсу почала працювати. Спочатку у Львівській державній адміністрації юридичним консультантом, потім у газеті "Post-Поступ", потім у політичному блоці "Нова Хвиля", де очолювала прес-службу. Працювала дуже багато. Іспити здавала "на ходу". Перш ніж вступити до Львівського університету, мусила два роки вчитися у технікумі в Чернівцях – набирала стаж.

Я завжди знала, що якимось чином буду пов’язана з журналістикою. Юрист з мене вийшов такий собі – не маю терпіння до деталей. Мене цікавить велика картина світу. Однак юридична освіта допомагає мені структурно та логічно мислити, це полегшує працю, простіше вгадувати суть процесів.

…Почала пробувати себе у журналістиці, друкуватися в "Поступі" уже з Георгієм. Спочатку редагувала його статті. Точніше так: він диктував українсько-російською, а я уже доводила його думки до ладу. Так тривало рік чи два, доки він не вивчив українську краще. Тоді він почав писати сам, а я стала достатньо сміливою, щоб і свої матеріали публікувати.

Зрештою, я хороший комунікатор, просто так склалося, що саме в журналістиці вдалось реалізуватися. Хоча можу бути і є ефективним лобістом, спікером, викладачем, дослідником. Усім цим займаюся постійно. Найбільше люблю виступати перед аудиторією. Коли люди дослухаються до кожного слова, це класно. А ще отримую задоволення, коли відчуваю, що додала комусь натхнення.

Натомість, коли сидиш перед камерою, то насправді почуваєшся досить самотньо. Але усвідомлення того, що там з іншого боку екрану – мільйони, надихає. Водночас я намагаюся звертатися не до мільйонів, а до кожного глядача окремо. Хочеться дати людям знання, інформацію, підбадьорити, навчити, надихнути. Хочеться, щоб українці повірили в себе, у свої таланти та силу, хочеться, щоб поважали себе. Лише тоді нас будуть поважати у світі. Я дуже щаслива, що можу давати людям те, що допомагає відкрити нові можливості, нові горизонти, дати нове розуміння себе і світу.