«Вихоплюємо з лап війни й фільмуємо обличчя хлопців, які боронять країну» — Сніжана Потапчук про військову документалістику - UA: Перший
:
«Вихоплюємо з лап війни й фільмуємо обличчя хлопців, які боронять країну» — Сніжана Потапчук про військову документалістику

«Вихоплюємо з лап війни й фільмуємо обличчя хлопців, які боронять країну» — Сніжана Потапчук про військову документалістику

21 листопада 2019

У програмі «Вільна тема» на UA: Українське радіо. Голос Донбасу режисерка Суспільного Сніжана Потапчук розповіла про особисте бачення ролі документалістики під час війни.

Чому ви вирішили поїхати на схід України та документувати на камеру події?

— Я хотіла дістатися туди, куди не доїдуть жодні камери. Головне завдання — просто бути справжньою документалісткою. Почалася Революція гідності, потім війна — і хто, як не документалісти, мали бути з камерами на передовій, щоб фіксувати все, що відбувається. На початку війни я взагалі вважала, що потрібно закріпити за кожною ротою чи батальйоном людину з камерою і знімати все навколо. Я виросла на хроніці й розумію, наскільки цінними будуть ці матеріали в майбутньому.

Ми з операторкою Анною Кудрявцевою їздили спочатку окупованою територією — доки в Краматорську не потрапили в полон до Бабая [ред. — терорист із Росії]. Від зими 2015-го їздили знімати з операторкою Світланою Коваль. Ми хотіли дістатися до тих військових, до яких ніхто не доїжджає, щоб зафільмувати їх.

Як вдавалося потрапляти в найвіддаленіші точки фронту?

— Звісно, це було нелегко. Доводилося застосовувати всі свої таланти, можливо, десь промовчати й сісти тихенько в БМП, десь навпаки — домовитися. Часом треба було переконувати та пояснювати, навіщо ми на війні, що знімаємо не інформаційний сюжет, а фіксуємо події на майбутнє. Знімаємо хроніко-документальне кіно. У нас і досі є кадри, які ми не видавали в ефір через питання безпеки. Крім того, 2014 року на фронті було багато добровольців, які прийшли з Майдану, а тому звикли до спілкування з журналістами й до камери поруч із собою. Тому на початку проблем майже не виникало. 2017 року ми пройшли курси при Міністерстві оборони України для роботи в червоній зоні, простіше кажучи — на «нулі». І вже з’явилося багато обмежень у перебуванні «камери» на передовій. Складнішими стали діалоги про присутність документаліста на війні, але все ж ми домоглися винятку для себе з-поміж правил. Вдалося переконати штаби.

Результат наших поїздок на війну — це терабайти хроніко-документальних історій: звільнення міст, розвідувальні виходи, робота артилерії, піхоти, танкістів, саперів, медиків. Я сподіваюся, прийдешнє покоління так, як ми переосмислюємо хроніку минулих років, переосмислить події, що відбуваються нині — звісно, зважаючи на наші відеоматеріали.

Ви були поранені за час зйомок на сході?

— Так, я була поранена тричі. І, як і всі інші, до цього не була готова. Тоді я цілком переосмислила власне сприйняття війни.

Узагалі з моєю першою операторкою Анною ми домовилися, що перебуватимемо на сході до першої крові. Бо здавалося, що психологічно це буде важко — і тому треба буде зупинитися. Улітку 2014 року я знімала звільнення Авдіївки. Заходила в місто в першому БМП 5-ї роти 93-ї бригади. На третій день після того, як ми зайняли місто, був мінометний обстріл й один із хлопців, Вова, отримав смертельне поранення. Він помирав у нас на руках, і це була не просто перша кров. Це була смерть! І я тоді подумала, що не маю права скиглити й тим паче повертатися на мирну територію. Ми повинні бути тут і попри все знімати далі.

Що для вас головне в режисерській роботі? У попередніх інтерв’ю ви цитували свого улюбленого режисера Андрія Тарковського: «Головні вчинки режисера — це його фільми». Як ви сьогодні дивитеся на свою роботу?

— Абсолютно правильно. Я досі вірна цьому твердженню. Навіть більше, 2015 року зробила собі тату із цими словами. На цей вчинок мене надихнув артилерист полковник Олег Дорохов, із яким ми звільняли Слов’янськ. У нього є тату з написом «Артилерія — бог війни». Він сам артилерист від бога, талановитий військовий і дуже хороша людина. Але оскільки я не військова, вирішила зробити тату, що відповідає моїй професії. Я переконана, що фільм — це те, за що тобі не має бути соромно ні тепер, ні через багато років.

Якщо говорити про тематику сучасної війни, то що для вас документалістика?

— Передусім це хлопці. Свої фільми ми називаємо «окопною правдою», у них немає жодного паркетного генерала й тим паче чиновника. Розумієте, ми, ризикуючи життям, вихоплюємо з лап війни й назавжди фільмуємо обличчя хлопців, які боронять країну. Для нас це святий обов’язок. У нас є фільм «Без права на славу», побудований узагалі на одних обличчях. Це художня документалістика.

Коли я була ще школяркою, пам’ятаю, як нам розповідали про війну, ці пафосні вірші, які ми вчили, пісні, які співали на концертах. І коли я потрапила до Слов’янська, мої шаблони розірвалися. Виявляється, це страшно, коли вибухає міна, коли будинки руйнуються просто на твоїх очах, запах мазуту, пороху, крові… Усе це не може не змінити людину назавжди. Після свого поранення я зрозуміла, що потрібно говорити умовно не «про кулі», а про людей на війні.

Я переконана, що не можна дітям розповідати про війну в романтичному ракурсі, треба пояснювати, що війна — це дуже погано, що смерть — це дуже погано. Що всі, хто загинув — мали жити.

Де можна побачити ваші фільми?

— Усі вони є у вільному доступі в інтернеті. Їх майже тридцять. Кожен фільм зачіпає якусь проблему. Крайній наш зі Світланою фільм «Синдром війни. Я повернувся». Ми показали морально здорових захисників, яким маємо дякувати щодня.

Фото — з особистого архіву Сніжани Потапчук

Спілкувалася Вікторія Ковальова

Читайте також:


;