:
Геннадій Попенко:

Геннадій Попенко: "Найяскравішим враженням були люди – в кожній країні вони різні, але всі однаково позитивні" 

04 листопада 2016

Кажуть, подорож – це єдиний спосіб набути досвіду, не старіючи. Знімальна група тревел-шоу "Баклани на Балкани" протягом двадцяти днів об’їхала п’ять морів і дев’ять країн, щоб знайти десятки найкрасивіших, невідомих широкому загалу місць Балканського півострова. І, якщо ви думаєте, що всі тревел-шоу схожі між собою, то ми вас переконаємо, що це не так. Як? Дізнаєтесь, якщо увімкнете телеканал UΛ:Перший цієї суботи, 5 листопада, о 20:30.

А перед стартом проекту ми вирішили розпитати автора та ведучого "Бакланів" Геннадія Попенка та продюсерку проекту, його дружину Ірину Алексєєву про їхні враження від поїздки. Розмова вийшла насиченою, адже під час подорожі траплялося всяке – сльози і падіння з мотоциклу, неймовірні природні дива і знайомства з непересічними людьми, хвилювання за доньку, яка важко переживала розлуку з батьками, і навіть містична історія з карстовим джерелом. Але про все по порядку.

Ми домовилися про зустріч із Геною та Іриною у парку імені Пушкіна, де їхня донька Богдана вчилася кататися на роликах. Дуже стресова подія для тата, як зауважив нам Геннадій: "Знаєте, я навчив кататися на роликах дружину і сестру, але ж то дорослі тьотки, на них, якщо що, можна й наїхати і розказати як треба і як не треба кататися. А це ж маля – тримаєш її за руку, і реально важко відпускати. Тому вирішив, що не буду займатися цією нервовою справою. Нехай її вчить інструктор, а я буду дивитися зі сторони".

Уявляю як важко тоді було залишити чотирирічну дитину на цілих двадцять днів, поки йшли зйомки програми "Баклани на Балкани". Запитую у Геннадія та Ірини, чи вперше Богдана залишилася з бабусею на такий тривалий термін. "На стільки днів - вперше, – відповідає мені Гена. – Раніше ми залишали її у бабусі тільки на 4-5 днів. Тому було дуже важко, хоча під час подорожі Балканами ми їй постійно дзвонили. Богдана розповідала, що малює для нас малюнки і збирає подарунки. Добре, що є Viber, бо навіть, якщо не траплялося можливості поговорити через поганий зв’язок, то хоча б можна було записати голосові повідомлення, щоб донька прослухала їх пізніше. А взагалі у нас є хитра схема, щоб їй легше було на нас чекати".

Я заінтригована і прошу поділитися зі мною цим лайфхаком. "Богдана дуже хотіла отримати деякі іграшки, – долучається до розмови Ірина. – Я замовила їх за кілька місяців до поїздки, але ми їй розповідали, що купуємо їх по дорозі. Там були окуляри, плаття русалоньки, песик-пірат. І ми через день їй дзвонили і говорили: "Богданка, сьогодні ми з татом купили тобі окуляри", а наступного дня, наприклад, купальник чи ляльку. І так усю поїздку. Тому вона нас відпустила, бо дуже хотіла, щоб ми привезли їй ці іграшки. Довелося піти на хитрощі, щоб нівелювати її негатив від очікування".

"А як донька вас зустріла, коли ви нарешті повернулися?" – продовжую розпитувати. "Вона так бігла, що у мене завмерло серце, бо я боявся, що вона впаде, – з усмішкою відповідає мені Гена. – Вона не бігла, а низько летіла над землею – під ноги взагалі не дивилася, лише повторювала: "Мама! Тато!". Обійняла нас, а потім побігла за подарунками, які весь цей час для нас збирала: квітами, мушлями, камінчиками, малюнками".

Під час розмови до нас підбігла й сама Богдана, яка за мить до цього виявила "групу каштанів", зібрала їх у величезний пакет і прийшла подарувати свій скарб мамі й татові. Почувши відповідь Ірини, вона запитала: "Ви розповідаєте, як ви пережили поїздку чи як я?" "Хочеш розказати, як ти чекала повернення батьків?", – запитую у Богданки. "Я дуже сумувала, зібрала для них багато подарунків", – відповідає малеча. Цікавлюся, чи хоче поїхати з батьками у подорож. Відповідає, що дуже хоче. Ірина говорить, що донька завжди проситься на такі розваги, які не підходять чотирирічній дитині: "Якось ми поїхали відпочити в Єгипет. Усі діти просилися покататися на верблюді, дивилися на рибок, а Бодя побачила віндсерфінг і захотіла спробувати. І вона займалася кожного дня. При чому дуже рідко падала і класно трималася. А ще - просилася на парасейлінг".

"Виходить, що ваша дочка пішла у татуся – така ж любителька екстриму", – констатую і запитую, як взагалі Ірина наважилася на цю поїздку, адже кожній мамі важко залишати дитину так надовго. "Я просто не думала, що ця подорож буде для мене такою складною, – відповідає продюсерка "Бакланів". – Сильно переживала через усі ці пригоди, які з нами траплялися. Після падіння з мотоциклу на одному з поворотів мене потім постійно переслідувало відчуття, що на наступному - знову впадемо, бо ми розганялися до 100 км/год, щоб встигнути на всі локації. А там обриви, відбійники, вузька дорога… Десь в Албанії ці переживання та сум за донькою сягнули піку, і я вирішила, що повертаюсь додому літаком". "Іра просто готувалася до подорожі інакше, – сміється Геннадій. – Вона сказала мені, що взяла п’ять купальників, щоб купатися в кожному з п’яти морів, які ми проїжджатимемо, в новому". "Так, я сподівалася, що ми й покупатися встигнемо і на пляжі позасмагати. А в результаті лише одного разу скупалася у водоспаді, та й то мене туди змусили залізти заради красивого кадру", – підтверджує слова чоловіка Іра.

Ще до старту проекту Геннадій розповідав мені, що головне завдання "Бакланів" – показати не туристичні маршрути, а місця, про які мало хто знає. Запитую у Гени, чи вдалося це втілити? "Якщо говорити про надзавдання нашого проекту, а не про те, що лежить на поверхні, то ми робили акцент на антистереотипність, – відповідає автор та ведучий програми. – Мені не подобаються всі ці нав’язні стереотипи: якщо дельфін, то він має рятувати, якщо собака, то вона – друг людини, якщо Болгарія, то це пісок і діти. Ні, все взагалі інакше. От ми їхали в Сербію, і в нас були стереотипи, що це країна, з якої почалася Перша світова війна, це четники, які стоять на блокпостах, це Слов’яно-Сербська республіка, яку вони хочуть створити на території, прилеглій до так званої ДНР. Було певне напруження. Але, коли ми приїхали до Сербії, побачили цих дивовижних людей, то змінили свою думку. Так, були і четників, але їх небагато, десь 0,5% від усього населення".

Ірина та Гена об’їхали дев’ять країн і побачили стільки надзвичайних місць, що таких вражень, мабуть, могло би вистачити на все життя. Але не можу не запитати, яка з країн вразила їх найбільше. "У нас в команді було п’ятеро людей, і я думаю, що кожному запам’яталося щось своє. Для мене найяскравішим враженням від поїздки були люди, звичайно. У кожній країні вони різні, але всі однаково позитивні, – розповідає мені Гена. – Мешканці балканських країн набагато позитивніші ніж українці. Хоча вони й не дуже багаті. У Чорногорії люди отримують зарплатню у розмірі 300 євро, за які в європейській країні не так вже й легко вижити, бо там ціни вищі, ніж у нас. Але вони працюють на якійсь державній роботі, мають свої земельні ділянки і ще відкривають якусь свою справу. А, наприклад, у сербському містечку Гуча, де раз на рік проходить фестиваль "Тисяча труб", на який приїжджає від 500 тисяс до мільйона людей, хазяїн будинку, де ми жили, здає в оренду помешкання і отримує від цього певний прибуток. Окрім того, у нього є якась формальна державна робота, а ще він має кілька гектарів землі, де вирощує малину. За рік він збирає 10-12 тонн малини, а ціна її 2-3 євро за кілограм, а це близько 45 тисяч євро на рік, які можна заробити лише на малині. Отак люди собі й живуть – вони ніколи не скаржаться. Для мене це була поїздка навіть не від країни до країни, не від локації до локації, а від людей до людей".

А от Ірині найбільше запала в душу містична історія з карстовим джерелом. В Албанії є карстове джерело – розлом у вапняковій породі, звідки вже мільйони років з глибини у 50 метрів ллється вода зі швидкістю близько 10 літрів на секунду. Там води по коліно, але всередині джерела є отвір з радіусом у 3 метри, і якщо дивитися зверху, виглядає він як око. Тому й називають його "Блакитним оком". Воду можна пити прямо звідти, оскільки вона кришталево чиста. І от місцевий житель розповів знімальній групі містичну історію, пов’язану з цим джерелом. "Одна італійська компанія кілька років тому заключила договір з місцевою владою, щоб розливати воду з "Блакитного ока" у пляшки прямо на місці. Говорять, що через кілька днів після підписання договору, вода там зникла. Вона залишилася лише у впадині, але більше не піднімалась уверх. Тобто сила цієї води кудись поділася, і сама вода стала брудною. – згадує розповідь албанця Ірина. – І ці італійці походили, подивилися, провели експертизу, а через рік розірвали договір і поїхали додому. За кілька днів вода знову почала литися стрімким потоком, як раніше. Здається, що це якась легенда, але все відбулося насправді". Ще Ірина згадує, як привітно їх зустріли у Сербії, де знімальну групу пригостили гігантським помідором, який вони вп’ятьох не змогли з’їсти, нарвали їм слив із саду, напоїли свіжим томатним соком і подарували кілька торбин різноманітних подарунків. "Взагалі Гена розпочав знайомитися з людьми ще задовго до початку подорожі, – говорить Іра. – Коли він вибирав, куди поїхати, то спілкувався з місцевими жителями. Наприклад, познайомився з головою Паралімпійського комітету Сербії, клубом парапланеристів Албанії, боснійським вченим, який доводив, що боснійські піраміди, по-перше, існують, а, по-друге, давніші за єгипетські. Тобто ще до того як ми поїхали, було дуже багато знайомств. Ми приїжджали, а люди вже на нас чекали".

Із гостинністю на Балканах усе зрозуміло, а от як щодо мовного питання? Цікаво, як Гена та Іра спілкувалися з місцевими мешканцями, адже, наскільки мені відомо, там мало хто говорить англійською. "Так, вони майже не розуміють англійської, – підтверджує мої припущення Геннадій. – Але це не проблема. Наприклад, у Молдові та Болгарії багато людей розуміють російську мову. А у Хорватії ми зупинилися в одному невеличкому будиночку, бо готелів там немає, і там була хазяйка на ім’я Мілка, яка знала німецьку і хорватську. Я знаю англійську, українську і російську. І що ви думаєте? Це було найприємніше спілкування за всю поїздку. Вона щось шпарила хорватською, а я почав шпарити українською – так і порозумілися". "Я вам скажу більше, – додає Ірина. – Гена з Мілкою таку вечерю приготували!".

"Ми просто приїхали дуже пізно і не планували там зупинятися, – продовжує розповідь ведучий програми "Баклани на Балкани". – У нас з готелями взагалі була така історія, що ми наперед не планували, де зупинимось – де стали, там і стали. І от ми не їли від самого ранку і запитали у Мілки, де можна поїсти. Вона відповіла, що у найближчому місті. А воно - за 100 кілометрів. Запитав може у неї є якийсь хліб, яйця, щоб ми могли перекусити і нікуди не їхати. Вона повела мене на кухню. Там Мілка почала смажити яєчню, я різав салат і шпіг для цієї яєчні. При чому вона відразу дістала величезний шмат шпіга кілограми на два і зібралася увесь його покласти на пательню. Я намагався її переконати, що це забагато, але балканська гостинність вона така. При чому до цього Мілка подзвонила сусідці і попросила принести шість яєць, в іншої - попросила хліба, ще в одної – молока. І отак ми з нею приготували вечерю".

Чоловік, який вміє смачно готувати – це мрія кожної жінки. Я трошки заздрю Ірині й запитую, чи є у них з Геною якийсь секрет сімейного щастя. "Мені здається, що коли чоловік одружується, він має зрозуміти – це жінка, вона така, яка є, – ділиться своїм досвідом Гена. – У Іри часто бувають зміни настрою, буває щось здалося або перехвилювалася. Безумовно, на все це можна реагувати, додавати кожного разу свого перцю, але тоді все буде переперчене і неїстівне". "Тому Гена стримується і мовчить, поки я не заспокоюсь", – відкриває таки головний секрет сімейного спокою Ірина.

Цікаво, що Гена та Ірина не задумувалися про те, щоб зняти тревел-шоу, поки не почали планувати звичайний сімейний відпочинок у Албанії. "Звісно, цю подорож не можна порівняти з поїздкою на відпочинок, – говорить Гена. – У нас був шалений ритм. Треба було думати про техніку, людей, про те, чи поїли вони чи ні, в якому вони настрої, про наступну локацію, про кілометраж, бензин і ціну на нього. Це надто складно і голова розривається. Але, з іншого боку, коли повертаєшся у Київ, то розумієш, що чогось не вистачає. Настя, дизайнер і фотограф нашої програми, мені зізналася, що, коли прокидається, то не може звикнути до однієї і тієї самої стелі, бо кожного дня у нас було нове місто, нові люди, нові стелі. І це було дуже весело".

Автор: Ганна Соловйова

Фото: Володимир Шевчук

Читайте також: