:

"Війна і мир": два роки в ефірі

27 січня 2017

"Мене звати Юрій Макаров. Я – журналіст, публіцист, письменник. Востаннє я тримав у руках автомат років 20 тому. У мене немає досвіду війни". "Мене звати Євген Степаненко. Я народився в Україні, але майже все своє життя прожив у Санкт-Петербурзі. В АТО пішов добровольцем. На жаль, я дуже добре знаю, що таке війна". З цих слів два роки тому розпочався проект телеканалу UΛ:Перший "Війна і мир", перший випуск якого вийшов в ефірі 27 січня 2015-го. Гостею програми була професорка Донецького національного університету Олена Стяжкіна, а темою розмови обрали незручне питання про те, чи зобов’язана Україна розуміти Донбас.

Два роки в ефірі – це чудовий привід, щоб підбити підсумки. Але спочатку – ще раз про головних дійових осіб. Юрій Макаров відповідає в проекті за "партію миру". Його неквапливий темп розмови, вдумливі запитання, обізнаність у широкому колі найрізноманітніших тем змушують кожного гостя максимально розкритися. Євген Степаненко уособлює "партію війни". Він – повна протилежність свого співвідучого – емоційний, відкритий, запальний і дуже полюбляє ставити незручні питання та провокувати гостей на абсолютну чесність.

– Завдяки різниці в досвіді і темпераменті ми чудово доповнюємо один одного, – розповідає Юрій Макаров. – І я, і Женя, в принципі, могли б робити свої окремі програми, але тепер я вже не можу уявити як говорити на будь-яку тему без цього постійного дзеркала, яким він для мене є. Його присутність тримає в тонусі, мобілізує. Навіть якщо ми не дуже взаємодіємо у кадрі, я постійно маю перед собою цензора, який випробовує мене на міцність.

– А мені й досі дивно спілкуватися з цим товаришем, – ділиться Євген Степаненко. – Для мене Юра – це мірило інтелекту. Щоразу думаю: "А я відповідаю його рівню?" – і намагаюся себе підтягувати. Коли історія починалася, для мене це було великим челенджем. Я думав: "Як це Макаров?! Я і Макаров?!"

– Ага, він до сих пір смикається, що мене більше впізнають, – жартує Юрій Макаров.

– Просто на відміну від Юри, я ж недолік у плані телебачення. Я звик працювати по той бік камери, як режисер. А тут треба існувати у зовсім іншому просторі, поруч з метром, – продовжує Євген. – Тому я ніколи не сприймав себе, як ведучого. Ми з Макаровим просто проживаємо разом якийсь час у телевізійному просторі.

Вже цієї п’ятниці, 27 січня, о 19:25 в ефірі UΛ:Перший вийде 89-й випуск проекту "Війна і мир". А про дружбу у кадрі і поза ним, про моменти, що ледь не призвели до бійки в ефірі, і про те чому проект вже два роки не втрачає свою актуальність ведучі "Війни і миру" Юрій Макаров і Євген Степаненко розповіли в інтерв’ю.

Пане Юрію, Євгене, давайте повернемось на два роки назад. Як з’явилася ідея проекту, і що, на вашу думку, дозволяє йому залишатися актуальним увесь цей час?

Юрій: Тривалий час в українському інформаційному просторі існувала діра. Виходив Лисенко (речник Адміністрації Президента України з питань АТО Андрій Лисенко – ред.) і сипав сухими цифрами: стільки-то військових загинуло, стільки-то поранено, відбулося стільки-то обстрілів. Ще були окремі репортажі із зони АТО. Але не було жодної програми на телебаченні, яка пробувала б просто рефлексувати на тему війни в Україні. Тому ми хотіли спробувати закрити цю інформаційну діру. Звісно, ми не такі довгожителі як, скажімо, "Театральні сезони", які виходять на Першому десятиліттями, але виявилося, що проект "Війна і мир" має величезний потенціал. Усе починалося з програми про війну і її різні аспекти, а переросло у розмову про українське суспільство, яке перебуває у стані війни.

Євген: Ми реально не сподівалися, що протримаємось так довго. Не збиралися робити оригінальний телевізійний формат, який усіх здивує. Єдиним нашим бажанням було розібратися з тим, що відбувається в країні. Від початку планували лише 12 випусків, які мали виходити протягом трьох місяців. Обрали 12 тем, які нас найбільше цікавили, і думали, що на цьому усе скінчиться. А потім нам сказали: "Спробуйте ще три місяці", потім – ще три, і от раптом – 2 роки в ефірі… Ми починали, коли війна була в одній із найгарячіших фаз – бої за Донецький аеропорт, вихід з Дебальцевого. Зараз конфлікт продовжується, але для 75% українців його начебто і не існує. Багато людей думають, що війна їх не стосується. Але вона стосується кожного, і це не питання економіки чи політики – це питання зміни свідомості. Власне, наша програма саме про це. І мені здається, що її довге життя в ефірі зумовлене тим, що людям важливо не нас подивитися, а розібратися у самих собі. Ми просто допомагаємо їм у цьому.

А чи були ситуації, коли ви настільки не розділяли точку зору один одного, що ледь не дійшло до бійки?

Юрій: У мене кілька разів було таке відчуття – при тому, що я не дуже полохливий, – що хлопець на тому кінці столу зірветься і мене дістане. А він високий і руки у нього довгі – я міг би добряче отримати. Я бачив його очі і розумів, що це не вистава перед камерою, що його реально рве. Взагалі за два роки було кілька таких "стрьомних" моментів, коли здавалось, що ми от-от поб’ємось.

Євген: Насправді у мене іноді виникає таке бажання, але скоріше не кинутися, як каже Юра, а просто дуже жорстко сказати. Тоді вмикається механізм: "Ой, це ж телебачення, тут так не можна". Хоча мені казали, що треба активніше "дотискати" Макарова. Але це важко зробити, бо Юра має величезний досвід ведення програм, знає як все робити правильно, тонше ніж я відчуває цю тканину всередині ефіру. А я, мабуть, надто грубо іноді поводжуся, можу десь і перегнути палицю.

Цей контраст, як на мене, якраз і приваблює глядачів…

Євген: До речі, у мене є одна смішна історія про наших глядачів. Якось на вулиці до мене підійшла бабуся і говорить: "У вас така цікава програма була про фашистів. Правда гість був дивний, і я його не зрозуміла, але він говорив такі розумні речі. І ви такий розумний, такий молодець! Передайте привіт вашому татові". Я відповів на автоматі, що передам, а потім вже, відійшовши на кілька кроків, думаю: "Хвилиночку, а звідки вона знає мого тата?". Повертаюсь назад і запитую: "Вибачте, кому передати привіт?". Вона відповідає: "Ну, Юрію Макарову передайте привіт! Скажіть йому спасибі за те, що виховав такого чудового сина!".

Пане Юрію, це комплімент...

Юрій: З одного боку – так, але з іншого – це капець! Я ж свої 60 років не відчуваю. Розумієте, я психологічно перебуваю абсолютно в іншому віці.

А як ваші дружні стосунки, які почалися задовго до старту проекту, впливають на роботу в кадрі?

Юрій: Головне, що наш діалог під час ефіру чи навіть сутички відбуваються на однаковій, як тепер модно казати, ціннісній платформі. Ми не маємо один одному нічого пояснювати і з’ясовувати позиції з будь-яких питань. Ми однієї крові, попри різний досвід, різний вік, різний темперамент.

Євген: Поза ефіром ми з Юрою постійно обговорюємо теми, які зачіпають особисто нас, і які небайдужі активній частині українського суспільства. Наприклад, про Голокост, Дебальцеве, Трампа чи Беркут, який гарячково саджають під чергову річницю Майдану. Але ми про це говоримо не тому, що готуємось до запису чергової програми, а тому що нам це реально болить і ми хочемо у цьому розібратися. По суті, ефір – це просто продовження нашого спілкування, бо ми і у реальному житті так говоримо один з одним. Мабуть, саме тому нам вдається створити у кадрі атмосферу товариської розмови, яка часто відбувається між друзями на кухні. Як воно, власне, і було задумано. Наша аудиторія – це люди, які не хочуть чути крики на політичних ток-шоу, а прагнуть неквапливої та вдумливої розмови про серйозні речі.

Віднедавна програма "Війна і мир" переїхала з п’ятничного вечірнього ефіру у прайм-тайм – на 19:25. Чим це зумовлено?

Євген: В ідеалі – це час підсумків тижня. Все, що ми можемо зробити – це спробувати привернути увагу, переключивши глядачів на якісь змістовні речі. Хоча, відверто кажучи, змагатися, наприклад, з новинами "Плюсів" (телеканал 1+1 – ред.) у п’ятницю ввечері дуже важко. Іноді нам це вдається, як із програмою про Дональда Трампа, яка вийшла в ефір в день інавгурації нового американського президента. Іноді – не встигаємо оперативно реагувати на гарячі новини. У планах – записувати програми у вівторок-середу, коли знатимемо, що важливого трапилося за тиждень. І навіть якщо щось відбудеться у четвер увечері, ми вночі зможемо записати про це програму.

Юрій: Від самого початку я "Війну і мир" сприймав як типове Late-night talk show (вечірнє ток-шоу – ред.). Навіть психологічно наша чорна студія тягнула на пізній ефір, де ми ведемо неквапну розмову, нікуди не поспішаємо… Але ми відчули, що це не до кінця спрацьовує. Просто шкода, що важливі думки, які нам "приносять" наші гості, губляться. А нещодавно з’ясувалося, що не тільки ми так відчуваємо. Серед нинішнього керівництва телекомпанії є розуміння, що ми переросли пізній ефір. Звісно, треба подивитися як воно піде, бо зовсім не факт, що ми затримаємося у праймі надовго.

Автор: Ганна Соловйова
Фото: Володимир Шевчук

Читайте також: