:
Марія Фрей:

Марія Фрей: "Єдине, що треба зберегти в цій структурі, – це люди"

07 листопада 2017

Суспільне мовлення в Україні почало своє реальне існування менше року тому. І тепер Національна суспільна телерадіокомпанія, яка донедавна була державною, переживає непрості, але дуже необхідні зміни. Змінюються стандарти роботи, впроваджуються інші цінності та принципи. Та за кожним маленьким зрушенням чи великим кроком до втілення місії Суспільного стоять люди. Хто вони, над чим працюють, із чим стикаються в своїй роботі? Відповіді на ці та багато інших запитань ми вирішили отримати безпосередньо у співробітників Суспільного.

Вона наполягає на вживанні фемінітивів, закликає робити помилки і робить ставку на регіональні філії. Про віру в людей та Суспільне, про боротьбу із недовірою та застарілим способом мислення, а також про сильну команду, з якою доводиться будувати суспільне мовлення в Україні, менеджерка суспільно-політичного напряму ПАТ "НСТУ" Марія Фрей розповіла в інтерв’ю.

Як і чому ти прийшла на Суспільне?

"Маріє, тут потрібна твоя професійна допомога. На Суспільному", – написав мій друг Євген Степаненко, з яким я познайомилася в Маріуполі після подій січня 2015-го. Тоді, майже 3 роки тому, я працювала на одному з комерційних телеканалів і дуже добре розуміла специфіку роботи медіа в регіонах. Згодом, завдяки пропозиції від МБФ "ІЗОЛЯЦІЯ", я опинилася в Києві. У липні 2017-го, в розпалі декретної відпустки/роботи, потрапила на операцію. Коли відкрила очі після наркозу, зрозуміла, що більше не можу сидіти вдома й нічого не робити. Виявилося, що я одна із тих жінок, котрі люблять своїх дітей, вміють готувати, займатися домашніми справами, але водночас потребують професійної реалізації. З цього моменту почалися пошуки няні, і я почала всім говорити, що планую вийти на роботу. Хоча тоді ще навіть не уявляла, на яку саме. От тоді мені і написав Євген.

Що було далі?

Я подумала, оскільки потрібна допомога, то зможу суміщати, й у мене буде спокійне серце, що я і з дітьми час проводжу, і на роботу виходжу. Разом із моїм колегою з Маріуполя Денисом Мініним ми зустрілися з Андрієм Сайчуком, Яковом Любчичем і Михайлом Смутком (ред. – генеральний продюсер та виконавчі продюсери суспільно-політичного мовлення ПАТ "НСТУ"). Поспілкувалися, і ввечері я отримала повідомлення від Андрія: "Я все вирішив, виходь завтра на роботу". Так я потрапила на Суспільне. Роботи дійсно було дуже багато, і ми не знали, за що братися. Почали думати, як налагодити процес так, щоб у кожного була своя зона відповідальності. Також було дуже чітко артикульовано: хочеш робити – роби; не знаєш, як робити – тебе навчать; боїшся – тебе підтримають. Основним критерієм було саме бажання працювати і, звичайно, віра в Суспільне.

Ти повірила в Суспільне?

Я повірила в людей, які тут працюють, бо саме вони і є Суспільним. Поняття "суспільне" насправді дуже реальне – воно в кожній людині, яка зараз сюди прийшла працювати. Коли мені довірили роботу з філіями, я побачила, що таких людей в Україні дуже багато. Просто їм треба сказати, що можна працювати так, як вони насправді вважають правильним. Адже багато людей в житті розділяють принципи, які прописані в стратегії суспільного мовлення, вони просто ніколи не замислюються над цим.

Розкажи про свій типовий робочий день.

Щодня я спілкуюся з філіями, а точніше з редакторами суспільно-політичного напряму, їхніми командами, а також людьми, які не увійшли в ці команди з різних причин, наприклад, через відсутність комунікації, довіри, професійної впевненості в собі. Іноді трапляється так, що директор філії ніби йде на контакт, але інформація від нього й редактора далі не поширюється. А у філії ж працює багато людей, які хочуть брати участь у створенні Суспільного. Тому кожного дня я роблю так, щоб ці люди нас почули, мали доступ до інформації. Можливо, це звучить надто просто, і всі подумають: "Ну, окей, вона спілкується з філіями". Але я перебуваю на такій позиції, коли кожне моє слово можуть або зрозуміти або не зрозуміти. І підбирати слова, щоб донести кожній людині, що ми від неї хочемо, інколи – найважче.

Що вже зроблено?

Зараз ми завершили черговий етап навчання фахівців суспільно-політичного напряму. Перед цим виявили брак певних знань та знання, які потребують осучаснення. Підібрали тренерів, і це теж був тривалий процес. Нам потрібні були тренери, які розділяють цінності Суспільного. Адже тренер може бути класним фахівцем, дуже крутим і відомим, але якщо він з нами не на одній хвилі, не на хвилі із Суспільним, то він нам не підходить. Ми знайшли тренерів, у яких "горіли очі" – це Михайло Кольцов і Олексій Набожняк. Вони свою тренінгову програму повністю вплели в рамки суспільно-політичного напряму. Зробили саме ті акценти, про які ми їх просили. Додатково після практичних занять у філіях, команди суспільно-політичного напряму мали онлайн-курс. Протягом двох тижнів ми вели їх, вони виконували завдання, щоб отримані знання перейшли в навички.

Зокрема, ми спланували й організували нашу роботу з 2017 до 2018 року так, що весь цей час вчитимемося разом із колегами з філій. Учитимемося робити помилки, бо це, здається, найбільша проблема. Буває, вивчили щось, побачили, як має бути, і нічого не робимо, бо боїмося, що не зробимо ідеально . Тому ми дозволяємо собі помилятися і виправляти ці помилки. Тільки так це працює. І найяскравішим прикладом цього була наша робота у Вінниці. Там люди, маючи уявлення про те, як повинна виглядати програма, тільки під час виробництва зрозуміли, що все йде не так, як треба. Ось цей перехід від отримання знань до отримання навичок потребує часу.

Яким буде результат цього навчання?

Ми маємо стати майданчиком з доданою вартістю. Хоча я й сама не люблю цього вислову, але тільки він дає змогу зрозуміти, до чого ми прагнемо. Це має бути майданчик, на якому виникатимуть варіанти рішення проблем. Але не ми знаходитимемо ці рішення, а ті люди, які до нас приходять і ті, хто нас дивляться. Працюючи з філіями, ми не даємо чіткого прикладу того, яким має бути наш продукт. Бо якщо дати цю обгортку, то її просто нашпикають чимось, але не зрозуміють, як створити самостійно. І тут легше працювати саме з філіями. Вони визнають, що можливо чогось не знають, і це допомагає їм вчитися. У центрі – важче, бо тут всі серйозні фахівці, які не слухатимуть тебе, якщо не маєш за плечима 15-річного досвіду журналіста. На жаль. Тому зараз робимо ставку на наші філії.

Чи все так легко в роботі з філіями?

Три місяці тому, коли Роман Вінтонів (ред. – член правління ПАТ "НСТУ", відповідальний за суспільно-політичний напрям) вперше зустрівся з представниками філій, то дав їм дуже чітке завдання. Минув час, ми провели чергову спільну зустріч, і виявилося, що люди його не зрозуміли, не дочули, не повірили, і нічого не зробили. На жаль, так ми втратили багато часу. Колеги з регіонів мали надати нам перелік програм, від яких хотіли би відмовитися, зменшити навантаження на себе, щоби виробляти якісний продукт. Адже одна людина не може робити п’ять проектів на тиждень, про якість тут навіть не йдеться. Краще робити дві програми, але вони будуть такими, які дивитимуться всі. Проте вийшло так, що філії нам просто не повірили. Складно собі уявити, яка величезна прірва недовіри була між нами. І це незважаючи на те, що ми щотижня писали, нагадували й просили. Зараз ми регулярно проводимо синхронізаційні зустрічі, щоб люди звикли до того, що ми одна велика команда, що ми – одна компанія.

Із чим, окрім недовіри, вам зараз доводиться боротися?

Глобально боремося з двома речами: із недовірою та застарілим способом мислення. Перше заважає нам рухатись вперед, друге – робити хороші програми. Розбиваємо ці проблеми на дуже маленькі клаптики і намагаємося вирішувати так би мовити акупунктурним методом. Коли ми "поставили" перші голочки в суспільно-політичному напрямі, – маю на увазі першу зустріч з редакторами, – вони перетворилися на імпульси і дотягнулися до якогось нерва філії, – тоді почалися маленькі зрушення. У філіях, де редактори і їхні команди виявилися сильними, нам уже майже немає з чим боротися. Люди самі багато чого роблять, спілкуються між собою, думають, як оптимізувати процеси. Деяким з них була потрібна лише оця синхронізація з керівництвом у Києві для розуміння напрямку руху. Тут ми на етапі зрушень у звиклому способі мислення: проходимо додаткові курси навчання на освітніх порталах, читаємо, критикуємо і вчимося ставити питання. У філіях, де редактори вирішили перечекати – може це і не реформа, може нічого й не буде, посидимо, проскочимо – нам дещо важче, доводиться шукати інші шляхи. Але в цьому допомагають наші колеги з інших напрямів. Я раніше не бачила такої сильної командної роботи, хоча працювала в різних місцях.

Із чим не треба боротися в нинішній структурі?

Єдине, що треба зберегти в цій структурі, – це люди. Структуру доведеться змінити, режим роботи і ставлення до адмінресурсу – теж. Але люди, які, незважаючи ні на що, продовжують тут працювати, – це наша найбільша цінність. І я дуже хочу, щоб вони нас почули і повірили, що ми справді їх цінуємо. Коли я прийшла працювати на Суспільне, Роман Вінтонів сказав одну дуже просту фразу: "Я тобі довіряю". І я розумію, що в деяких моментах я повинна навчатися, що десь мені бракує управлінського досвіду в таких великих об’ємах, і, можливо, бракує редакторських навичок, бо я ніколи не працювала редактором. Але Роман сказав, що довіряє мені. І тепер я не можу не виправдати його довіру. Те ж саме ми хочемо донести людям у філіях. Ми їм довіряємо. Ми закриваємо очі на те, як було раніше, і дуже просимо скористатися цим шансом. Бо вони можуть стати частиною змін не тільки у суспільному мовленні. Вони можуть стати частиною змін всього суспільства.

Читайте також: