- Микола Охмакевич – мій однокурсник. Закінчили ми факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка в 1961 році. Він – із спеціалізацією радіомовлення, я - телебачення. Зустрілися знову, на Хрещатику, 26, в Держтелерадіо. Мало того, через певний час Микола Охмакевич переходить на телебачення. Спочатку заступником директора, а згодом його призначають головою Держтелерадіо України. Я ж працювала головним редактором у  редакції науково – популярних і навчальних програм. Так мій однокурсник став моїм керівником. Спочатку я цього боялася, бо в університеті ми всі були рівні. Та згодом спільна багаторічна робота показала, що пощастило не лише мені, а й працівникам телебачення, радіо, телецентру, «Укртелефільму», Будинку радіомовлення і звукозапису, всім,  хто  працював у  80–х, 90–х роках в дружньому і згуртованому колективі Держтелерадіо. Адже у нас був розумний, людяний, професіональний керівник. І вимогливий. Він знав, чого хотів, поважав людей, блискуче орієнтувався  в політичній ситуації, глибоко вивчав нові технології, без чого телебачення та радіомовлення неможливе. Журналістам теж  було легко з ним працювати. Ми говорили однією мовою: чіткі завдання, об’єктивні оцінки. Ще легко й тому, що Микола Федорович завжди брав відповідальність на себе і захищав  журналістів. Адже в умовах цензури їм було тоді нелегко. Ми були не його підлеглими, а колегами. Пригадую такий випадок. 8 травня 1986 року перша прес – конференція у Голови Ради Міністрів України про аварію на ЧАЄС. Вперше дозволили записати на телебаченні компетентних вчених, які брали участь у цій прес-конференсії. Пишемо у другій студії. Микола Федорович в апаратній. Учасники передачі  дають мінімум інформації, хоча й  пояснюють, що трапилось на 4 – му енергоблоці. Записали...9 травня – ефір...Розрекламували в теле- і радіоанонсах…І  яке ж моє було здивування, коли цензор повернув сценарій і текст. Він був покреслений червоним вздовж і в поперек. У ньому по вилучали по кілька слів з речень. Я зрозуміла, що передачу змонтувати не зможу, була в розпачі. Святковий день, керівництва на місці немає. Передача оголошена. Тільки голова Держтелерадіо може прийняти рішення. Знаходжу по телефону Миколу Федоровича десь далеко від Києва. Через пару годин він приїздить в комітет, переконується, що змонтувати передачу після такого «харакірі» тексту неможливо. Розмовляє з цензором - ніякого результату. Що залишається? Хто пережив і пам’ятає травень 1986 року, той знає, як ми всі чекали хоч якось інформації. Отже, треба було приймати рішення. І Микола Охмакевич підписує передачу в ефір без дозволу цензора. Тоді це був вчинок. Він вчинив як громадянин і як людина. Я вже не знаю, що було наступного дня. Де він звітував і перед ким, голова мені не сказав. Взагалі, це в його характері. Яка б буря в ЦК чи Раді Міністрів не була, Микола Федорович ніколи не виплескував це на підлеглих. Оцінював ситуацію, знаходив вихід, а  ми спокійно працювали. Неспокійно було в творчому плані. Саме він, як і годиться керівникові, був справді генератором ідей і вимагав від головних редакторів свіжих ідей, нових програм. І роботи над цікавими і захоплюючими  формами. На українському телебаченні дуже багато було  популярних передач. Щоправда, конкуренції тоді в телеефірі великої не було. Але транслювалися московські телерадіопрограми і треба було «завойовувати» телеглядача. Як би там не було, головне - ми працювали для людей.

Прекрасні були тоді дитячі програми. Чого лише варта «На добраніч, діти!» з дідом Панасом, що виховала не одне покоління українських дітей. Молодіжний «Гарт» бив усі рекорди популярності. «Сатиричний об’єктив», «Вечірні розмови з Віталієм Коротичем», «П’ять хвилин на роздуми», «Сонячні кларнети», «Грані пізнання» з Мирославом Поповичем, «Світ поезії», «Автограф» Юрія Барановича і ще сотні передач.

По телебаченню демонструвалися тоді нові фільми, які тільки–но побували в прокаті. А ще документальне і науково–популярне кіно. Телеглядачі старшого віку пам’ятають, скільки театральних і телевізійних вистав показувало телебачення. Ми намагалися врахувати запити телеглядачів і радіослухачів всіх вікових категорій - від малюків до пенсіонерів.

Велика заслуга Миколи Охмакевича і у будівницстві телекомплексу в Києві на Мельникова, 42. Будувати завжди  важко. А в ті часи не в один урядовий кабінет і не раз треба було зайти, щоб пробити таку складну технологічну будову. Тим паче, гроші виділялися в Москві, в Держтелерадіо СРСР. В Україні з усіх колишніх радянських  республік сучасний  телецентр з’явився найпізніше. На жаль, за роки незалежності він так і  не добудований. Хай дарують мені сучасні менеджери Держтелерадіо, але в них немає тієї наполегливості, з якою працювали їхні попередники. Володіючи неабиякими організаторськими здібностями, збудувати потужний телецентр, який уже функціонує другий десяток років, Миколі Охмакевичу вдалося, а попрацювати в ньому ні…

Та добро люди не забувають.  До цього часу ходять легенди про ті часи, коли в Держтелерадіо України головою був Микола Федорович Охмакевич. На мою думку, то був золотий час для  розвитку телебачення і радіо, для творчості, для зростання та становлення не однієї  молодої зміни телевізійників і радистів. І не тільки в Києві, а й у всіх обласних телерадіокомпаніях. А тому, найвища нагорода, яка тільки може бути, - це вдячність, глибока шана і повага людей – потужного загону телевізійників і радистів України.

Віра Бояренко,  

Заслужений журналіст України.