|
||
|
Тетяна Міллер: «Я – однолюбка!» Тетяна Василівна, Таня, Танєчка – їй ніколи не даси тих літ, що записані у паспорті. Ця жінка давно стала своєрідним трендом українського телебачення. Завжди у доброму гуморі, зібрана, упевнена у своєму професіоналізмі, до того ж справжня ікона стилю Першого Національного. У переддень жіночого свята ми поцікавилися у режисера Тетяни Міллер – як за 30 років шаленої роботи на телебаченні залишатися молодою і енергійною? Бути господинею на роботі і вдома Телебачення легко дивитися, лежачі на дивані, у халаті і домашніх капцях. А от робити його… Усі ми знаємо, як це – бігати поверхами з апаратної у студію, з редакторської до відеоархіву з касетами, з реквізитом, або на виїздах – з камерою чи штативом. Добре, що технічний прогрес полегшив умови режисерської праці – на зміну непідйомним коробкам з плівкою прийшли батаками. А тепер і зовсім просто: диск поклала у сумочку і пішла… Багато чого змінилося за ці роки, і часу для дому залишається більше. Втім, я завжди намагалася так будувати свій робочий день, щоб не страждав побут. А скільки ж черг треба було вистояти, скільки зайвого часу витратити на прання, на приготування їжі, без тої усієї техніки, що сьогодні є у домогосподарок! Тільки внутрішня зібраність допомагала все встигати. Ось, приміром, я обов'язково сама готувала суп. А вже друге або десерт могли приготувати чоловік або дочка. Квартиру прибирали всі разом – у мене чоловік був домосідом, так що з цим впоратися було трохи легше, тож і квартира містилася завжди в порядку. Якщо я їхала у відрядження – покладалася на рідних, що все буде гаразд. Донька моя ходила у дитячий садок з трьох років – була самостійною дитиною, а коли вже підросла, з розумінням і цікавістю ставилася до моєї роботи. До речі, нашу телевізійну «кухню» легко порівняти з домашнім господарством. Знаю точно, у хорошого режисера – як у дбайливої господині, все має бути чисто, акуратно, до ладу. Приміром, приходять гості на запис у студію. Режисер має зняти внутрішню напругу цих людей, зробити їм комфортні умови, приголубити, обігріти, наче це і не знімальний майданчик, а власний дім… Втім, іноді доводиться показати, хто в домі господар, керувати твердо але й дипломатично, аби гості не зіпсували чіткої роботи великого колективу. Вчитися і ще раз вчитися! Яку б освіту у вузі ви не здобули, коли приходите на роботу, все одно треба вчитися. Адже у кожної роботи – своя специфіка. В мене, як і у багатьох працівників ТБ, кілька освіт: філологічна – перша, режисерська – друга, окрім цього є й музична освіта. У сімдесятих роках навчитися телевізійної режисури можна було лише у Ленінграді, на заочних вищих режисерських курсах. Туди брали з першою освітою, і давали другу – так з’являлися справжні аси, озброєні знаннями і досвідом. Їм заздрили, адже потрапити на таку перепідготовку було доволі престижно, і, ясна річ, непросто. Я ж навчалася у Москві вже у вісімдесятих, коли й там відкрилися курси телережисерів. Одна любов на все життя Я можу похвалитися стабільністю в почуттях: одна дитина, один чоловік (захоплення були, але штамп в паспорті завжди пересилював), один державний канал. Я завжди працювала на УТ-1, нині Першому Національному каналі. Така відданість дана не кожному. Були пропозиції перейти на інші канали, на кращі умови, на більші гроші, та щось мені підказувало, що треба залишатися в цих стінах. Що моя місія – передавати досвід молодим. Нині наш канал справді став полігоном для молодих кадрів, і у моїй програмі «Далі буде» працює багато молодих дівчат-режисерів. Я бачу, як вони стараються, і дай Бог їм стати зрілими професіоналами. Режисер не просто кричить на майданчику «працюємо!» або ж «мотор!». Він і є тим самим «мотором», який заводить усю знімальну групу. Коли починається зйомка, режисерові підкоряються всі – інженери, освітлювачі, звуковики, оператори, і тому студія – не місце проявів жіночої слабкості. Ні – істерикам, нервуванню, хвилюванню! Жінка-режисер повинна бути зосередженою і все бачити, знати, реагувати блискавично. Тож телережисура з усіх телевізійних професій – найскладніша, і це, маю сказати, дисциплінує. Телебачення, живий ефір змусили мене бути пунктуальною. Я навіть на побачення завжди приходила перша, а кавалери часом дозволяли собі спізнюватися. Тож зараз я краще на 5 хвилин прийду раніше на будь-яку зустріч, аніж запізнюся. От так мене дисциплінувало телебачення. Геть заклопотаність! Що стосується загалом жінок з телебачення – то, вони, звичайно, специфічні. Ходять нашими довгими коридорами, і весь час стурбовані. Стурбовані всім – питаннями творчими, організаційними. Фінансами, побутом. Всім. Чи редактор вона, чи журналіст, адміністратор, гример, ведуча… Стурбована погодою – якщо вона режисер – щоб погода на зйомках гарною була. Якщо ж гостьовий редактор, то переживає – чи прийде запрошений політик? Адже в усіх жінок, що працюють на телебаченні – величезна відповідальність. І в секретарів, і в бухгалтерів, і у відеоінженерів, і навіть у кухарів – ну як у кафе чи в їдальнях на телецентрі нагодувати тисячний колектив, що працює з четвертої ранку до другої ночі? І щоб усі були задоволені міцністю кави і привітністю персоналу. Адже телецентр – це другий дім. Дім для багатьох людей, де часом приємно зустрічати і давніх знайомих, і молодих колег-учнів. У переддень жіночого свята хочеться побажати усім подругам-телевізійницям творчої наснаги, уваги від колег чоловіків і якомога менше зайвих клопотів!
|
||
|