У червні 2007 року Державний інститут розвитку сім’ї та молоді провів соціологічне дослідження серед молоді віком 14-35 років. Серед іншого підліткам задавали питання про комп’ютерні ігри, ігрові автомати. Результати, за словами Ірини Жданової, співробітника Інституту, виявилися невтішними: «Ще кілька років тому близько 2 відсотків української молоді проводили свій вільний час біля ігрових автоматів, а цього року – більше 5 відсотків. Це дуже стрімке зростання». Нехімічна залежність діагностується та лікується набагато важче, ніж хімічна (нарко- чи алкозалежність), а спеціалізованих клінік для хворих на «ігроманію» в Україні поки не існує.

    Народний депутат України Оксана Білозір знає про «ігроманію» не з чуток: «Мій син теж багато часу проводить за комп’ютером. Комп’ютер сьогодні – це основа нашого життя, і це дуже добре, що малеча досконало ним володіє. Але він же й перетворює дітей на ігро-залежних – і це беззаперечний факт». 

    «Першими про ігрову залежність дитини дізнаються родичі. Адже гравець часто не усвідомлює, що його пристрасть перетворюється на хворобу», – говорить Ірина Жданова. Тож державі терміново потрібна національна програма протидії нехімічній залежності. Першим кроком до цього міг би бути законопроект Оксани Білозір, який регулює діяльність гральних закладів в Україні. Та поки профільні комітети «затягують» із розглядом проекту, пані Оксана просить допомоги в суспільства: «Треба розпочати цей похід на ту вакханалію, яка сьогодні є в нашому суспільстві. І я би хотіла, щоб наші глядачі, всі громадські організації об’єдналися і заявили депутатам Верховної Ради про те, що це – пріоритет, це проблема, і її потрібно терміново вирішувати».

    Однак відповідальність повинна бути не лише в держави, а й у батьків – адже вони приділяють своїм дітям критично мало часу, переконана Ірина Жданова. «Дорослі не проводять разом з дітьми дозвілля і не чують синів і дочок», – каже пані Ірина. Тому-то і «розмовляють» діти тепер переважно з комп’ютером.

    Що треба зробити для вирішення проблеми «ігроманії»? Упорядкувати законодавче поле, обмежити доступ наших дітей до цієї небезпеки, говорить Оксана Білозір. «Але найголовніше – потрібно цю порожнечу якось заповнити, і це якраз державна робота. Треба створювати спортивні майданчики, клуби по інтересах, відроджувати бібліотеки, музеї в сучасному цікавому вигляді, давати нашим дітям альтернативну пропозицію, яка відповідає запитам наших дітей».

    Прес-служба Першого Національного