Невідомі факти української історії: про ціну перемог в радянській армії

Цього тижня українська столиця відзначала день визволення Києва від фашистів. 6 листопада 1943 радянська влада повернула собі місто. Підручники з історії описували цю подію як великий прорив радянської армії, а військове керівництво на чолі зі Сталіним хвалили за майстерно складений план. За ним очистити столицю Радянської України мали акурат до річниці Революції - як і годилось в СРСР. Військові план навіть перевиконали.

Однак за усією величчю події в тогочасних підручниках мало згадувалось про ціну, якою відвоювали Київські пагорби. Відомо, що німці втратили в тій битві 15 тисяч солдатів. Червоноармійців, лише за офіційними тогочасними підрахунками, полягло понад 400 тисяч. Нині деякі історики називають цифру, більшу в рази.

Схожою ситуація була не лише під час боїв за Київ. Про усю Другу світову можна сказати - за ціною радянські військові керівники не постояли. І найбільше заплатили за перемогу саме українці - Тетяна Мельниченко з'ясувала чому.

З війни Левко Хоменко повернувся інвалідом. Три поранення та контузія і досі даються взнаки. Але йдучи захищати батьківщину, він й не здогадувався наскільки високою може виявитися ціна перемоги.

Тактика випаленої землі, зруйновані міста, великі економічні втрати та численні жертви серед воєнного та мирного населення. Так тогочасна радянська влада демонструвала свою силу та міць. Хоча насправді жертви у таких масштабах були зайвими.

Станіслав Кульчицький, історик:

- Меншою ціною звичайно можна було зробити. Але пісня така є: "Мы за ценой не постоим".

Людмила Рибченко, завідувач науково-дослідного відділу музею Великої Вітчизняної війни:

- Коли почалася війна і Сталін звернувся до свого народу, він сказав, що наші людські ресурси - необмежені.

Саме тому в радянській армії фактично не було обліку втрат. Загиблих на війні радянське керівництво після перемоги назве одним рядком - озвучивши всесоюзну цифру в 7 мільйонів. Пізніше Горбачов назве 27 мільйонів. Але загальні Українські втрати й досі не оцінені, хоча були одними із найбільших.

Станіслав Кульчицький, історик:

- Якщо взяти передвоєнну чисельність 41 мільйонів і ту чисельність, яка на початок 45 року була - це 26-27. Це 14 мільйонів різниця. Ясна річ, це не тільки втрати, а й наслідки війни, яка пройшлася по території України двічі з Заходу на Схід, а потім зі Сходу на Захід.

Олександр Лисенко, історик:

- І тут, якщо брати відсоток загальних втрат, то він був вищий порівняно з російською територією, яка не була вся окупована. Такий же високий відсоток у Білорусі.

Людмила Рибченко, завідувач науково-дослідного відділу музею Великої Вітчизняної війни:

- Тобто ця трагедія ще до кінця не осмислена.

Працівники музею Великої вітчизняної війни пояснють, чому точні українські втрати навряд чи вдасться встановити. Адже вони напряму пов'язані з даними про мобілізацію. А документи про неї були не лише засекречені, а й знищені. Тому українські дослідники по крупицях збирають цю інформацію звідусіль.

Тетяна Мельниченко, журналіст:

- У цьому залі зберігаються понад 7,5 тисяч архівнх справ - це документи про загиблих та зниклих безвісти українців, але збирати по військоматах усієї крани їх почали лише 5 років тому й досі надходять уточнені дані.

Як з'ясували працівники музею, в 46-47 роках близько 9 мільйонів загиблих були зараховані до зниклих безвісти і ця цифра не фігурувала в загальному обліку.

Людмила Рибченко, завідувач науково-дослідного відділу музею Великої Вітчизняної війни:

- Інформація про провал 41-го року, про величезні втрати початкового періоду війни, вони приховувалися.

А саме в перші роки війни Україна понесла найчисленніші втрати. Після того, як мобілізацію дозволили проводити не лише військкоматам, а визначні операції приурочувалися до червоних дат календаря - на захист почали брати геть непідготовлених юнаків, навіть 14-річних. Скільки їх було призвано до лав армії ніхто не рахував.

Ярослава Пасічко, старший наук співробітник музею Великої Вітчизняної війни:

- Оскільки це хлопці, яких щойно призвали польовими військоматами, вони були зовсім непідготовленими, вони були необмундировані, не навчені, їх навіть так і називали - чорна піхота. Не маючи досвіду, зброї у руках. А іноді просто давали по півцеглини, щоб оборонятися чи нападати на ворога. Вони звичайно гинули в перших хвилини свого бою.

А щоб налякані хлопці не втікали з поля бою - почали створювати спеціальні загороджувальні загони. Вони стежили, щоб армія не здавала позицій і не тікала в полон. Своїх, які відступали, навіть розстрілювали.

Станіслав Кульчицький, історик:

- Розстрілювали частіше за все прямо на полі бою. Іноді ув'язнювали в штрафбати.

Левко Хоменко, ветеран, інвалід війни, воював на флоті:

- Посилали легкий крейсер "Москва " обстрілювати побережжя, а знали, що там міни і все ж таки послали, і підірвався легкий крейсер - потонув.

Пізніше їх запишуть як зниклих безвісти. І справжньої причини смерті ніхто так і не дізнається. Як зізнаються ветерани, невиправдані жертви ще тоді підривали бойовий дух. До того ж на фронт доходила інформація про те, що поки вони воюють, їхнє житло вже зайняли.

Левко Хоменко, ветеран, інвалід війни, воював на флоті:

- Якщо батьки обороняли од зовнішнього ворога, то ми не могли обороняти своє майно від внутрішнього загарбника. Цим внутрішнім загарбником якраз були сталінські органи НКВС.

Навіть після перемоги для багатьох із них війна не скінчилася. Почалася боротьба з режимом. Тих, хто побував за кордоном і побачив, що буває інше життя, ніж у Радянському Союзі, перевіряли у фільтраційних таборах.

Як кажуть історики, через фільтраційні комісії пройшло понад 2 мільйони українців. І багато хто опинявся у засланні в таборах. А інваліди, що масово поверталися з війни, були змушені боротися за свої соціальні права.

Олександр Лисенко, історик:

- Сотні тисяч людей виявилися за бортом системи, за яку вони воювали. Це були люди, які не могли навіть найпростіших протезів зробити.

Велика кількість інвалідів, яка в 45-му опинилася на вулицях, пізніше просто зникла з міст . Історики кажуть, їх оформляли в спеціальні будинки в сільській місцевості. Але подальшу їхню долю відстежити майже неможливо.

Олександр Лисенко, історик:

- Були і інші сторінки. Коли ми знаєм - в Валаамі, на острові, в абсолютно непридатних умовах розмістили в інтернаті, де за ними доглядали медсестри і де цих людей виносили на прогулянку в гамачках і підвішували на деревах, щоб вони могли подихати свіжим повітрям. А часто забували і люди просто там замерзали. Це були часто молоді хлопці.

Повертатися часто їм було нікуди. Їхні будинки були або зруйновані, або захоплені, як і ця квартира Левка Хоменка.

Його мати, яка домагалася повернення житла, раптово померла, батька депортували, а самого Левка Хоменка засудили на 25 років таборів. Попри рішення суду, квартиру в цьому будинку йому ніхто так і не повернув.

Тепер ветеран-інвалід війни пише монографії з кібернетики і місяцями складає власні пенсійні гроші на їхнє видання. А на свою колишню квартиру може подивитися лише здалеку.

Автори: Тетяна Мельниченко, Володимир Тихомир, Вадим Тимофєєв. Підсумки тижня.